Булат Мекебаєв – казахський художник і письменник, який понад 20 років живе в Німеччині. Він лауреат міжнародної асоціації «Мистецтво народів світу», міжнародного фестивалю мистецтв в
Астані у 2014 році. Ініціатор проведення міжнародного фестивалю мистецтв «Місце зустрічі – Берлін». Основна виставкова діяльність розпочалася в Німеччині. На сьогоднішній день презентував близько 40 персональних виставок в багатьох країнах світу.
28 квітня виставка його картин відкрилася у Києві і триватиме місяць. Благодійний фонд «Добра справа» підтримує Булата
Мекебаєва та його творчість.
Також, ми запропонували йому бути представником фонду «Добра справа» у Німеччині. Із задоволенням погодився.
Історія казаха з Німеччини, друга нашого фонду, який підтримує Україну.
Булат Мекебаєв народився в Казахстані, в місті Кокшетау 1964 року. Закінчив художню школу.
Після строкової служби у Німеччині закінчив художньо-графічне відділення Педагогічного інституту в Алма-Аті. Одружився на дівчині-німкені і в кінці 90-х поїхав з нею в Німеччину. Тоді
ж, у 90-х, розпочалася творча діяльність.
«Мене багато що пов’язує з Україною. Цікаво, що перша моя міжнародна виставка відбулася у Києві. Тоді якраз розпадався радянський союз і Київ вважався зарубіжжям, тому виставка мала
статус міжнародної, - згадує художник, - Я написав серію картин під загальною назвою «Гріхи наші тяжкі». В своєму живописі я показую правдивий справжній світ».
У своїх творах художник та письменник висвітлює депортацію німецького народу з колишніх радянських республік. У дружини – родина з Німеччини, тому подібних історій чув багато.
«Мені цікаво як все було насправді. Так народився роман «Від світанку до заходу» про депортацію німців у 1941 році. Я описав там, як радянські солдати при депортації розстрілювали німців. Про це не говорять, замовчують цей момент, але так було. І про це люди мають знати: радянські літаки бомбили ешелони, люди помирали. З цілого составу потяга могло залишитися в живих 25%. Інші були розгромлені. Це - стільки смертей!, - ділиться Булат, - відправляли їх у Казахстан, Сибір. В Сибірі їх багато загинуло. А казахи ділилися житлом, одягом, їжею. Багато було дітей і людей похилого віку. Тому що, працездатних чоловіків і жінок забирали в трудові табори. Більшість з них не повернулося. Ця тема дуже хвилює мене, а саме те, що тоді відбувалося насправді».
Виставки картин, а це дуже великі полотна, організовує на Батьківщині, в Алма-Аті. Останню, коли почались масові заворушення у Казахстані 4 січня 2022 року, довелось терміново закрити. Тоді виходив на площі і спостерігав за тим, що відбувалося: як стріляли і вбивали молодих
хлопців.
Після всіх подій організував виставку у лютому. Тоді ж в Україні розпочалась війна. В Німеччину пощастило повернутись останніми авіарейсами. Потім літаки вже не літали.
«Я стояв вдома на балконі і думав: Булат, чому ти тут? Їдь туди і подивися все на власні очі! І я поїхав. Я був у Бучі, Макарові. Вперше був там, коли лише прибрали трупи загиблих, а будинки ще диміли від обстрілів. Після повернення написав триптих: три картини про Україну, про те, що бачив своїми очима. Об’їздив весь той регіон, починаючи з Києва, бачив ті будинки, що були розстріляні, - стримуючи сльози розповідає чоловік. - Я робив там репортажі, брав інтерв’ю в людей, які були під окупацією. Одного разу, коли проїжджали блок-пост біля Бучі серед
тероборонівців був 9-річний хлопчина. Я його сфортографував і він став втіленням молодої України на картинах цього триптиху. Ми хочемо знайти того хлопчика».
Художник згадує, як вперше їхав в Україну і як познайомився з волонтером фонду «Добра справа».
«Не знав як добиратися, адже літаки не літали. Друг привіз з Берліна до міста на кордоні з Україною. Ми чекали хлопців, які мали підвезти мене до самого кордону, а далі я мусив перетинати кордон пішки. Біля магазину дивлюся, авто з українськими номерами. Почав запитувати, чи не міг би мене хтось забрати в Україну. Ось там і познайомився з Ігорем (Сивим), волонтером фонду «Добра справа», який їхав до Луцька, але підвіз мене у Львів на вокзал, купив квитки і дав ще грошей, хоч я і відмовлявся. Ось так і подружилися».
Булат Мекебаєв називає себе багатою людиною: у нього 4 дітей і 5 внуків. Спочатку діти не підтримали його ідею: поїхати в Україну. Хвилювалися. Казав їм, що зніматиме ролик на підтримку Українців. Коли повернувся, розказав, показав фото вони все зрозуміли і підтримують його.
«Але, фото не передають того всього...На це все важко дивитися. Якось їдемо: два здорових чоловіка, при здоровому глузді. Їдемо і мовчимо. Друг мені каже: плакати хочу. А я нічого не можу сказати, бо в горлі теж ком. Одного разу на блок-пості зупиняють нас. Ми - в камуфляжі. Запитують: військовий? Ні. Бачать, обличчя ж не європейське. Кажу: у вас інтернет є? Звичайно! – Подивіться, це - я. Приїхав сюди, щоб все побачити на власні очі і розповісти про це світові. Це українцям потрібно найперше. Так само їхали в Бучу без журналістського посвідчення. Їдемо, кажу другові: прорвемося! Якщо є тіло – повинен бути дух!».
Comments