Зламані життя. Втрачені долі.
Минуло 90 років, але ніхто не забув.
Сьогодні стрічки новин у соцмережах переповнені історіями про Голодомор, які передають діти від своїх батьків, дідусів та бабусь. Це розбиває серце. Та разом з тим і гріє його, бо молоде покоління усвідомлює та береже історію, переповідаючи її далі. Пам’ять про минуле — це своєрідний захист нашого майбутнього.
Хочемо поділитися декількома історіями, які сильно вразили нас.
Ангеліна Чмут пише про свого дідуся, який пережив Голодомор:
«він розказував нам маленьким про те, як вони їли ґлей(загуслий сік на вишневих деревах) та кору дерев, як варили баланду з лободи.
як люди пробували їсти ягоди з бузини, а вони були отруйними.
і я на серйозі робила собі замітки в голові, що треба їсти, якщо прийде голод.
розказував, як до них приповз його дядько і просив пристрелити, бо він просто повільно вмирав від голоду.
та історії, коли матері сходили з розуму і їли власних дітей.
ми тоді не розуміли всього, але він передавав нам як міг всі ті жахіття, які принесла нам «дружня сусідська країна».
а зараз, коли підпалювали поля, коли морять голодом полонених ми розуміємо, що стикнулись з тим самим жахливим звіром, який хоче тільки вбивати, нищити, грабувати і лишати після себе попелище.
ми не маємо права забути про це
просто не маємо права.»
Запис від Анастасії Ониськівної з слів її матері Федори:
«Всі пухли, ходили як тіні. Голодували і ми.
У мами були нові чоботи (тато купив мамі на весілля, як заміж виходила), то вона надумала піти в Остропіль і виміняти на щось з їжі.
Принесла буханку хліба, дала всім по скибочці, а братик притулив до губів той хліб і помер, навіть не встиг зʼїсти.
Ті проходили майже щодня, перевіряли чи нічого не появилось.»
Віра Устимівна зі спогадів матері Ганни:
«Люди вмирали як мухи, пухли і падали скрізь - на дорозі, в полі, в хаті. Виділяли хуру, в Марко
Ковальчук звозив на кладовище в яму. Брали
напівживих, щоб не їхати другий раз. Олекса Гулько вибрався з тієї ями. Доярки йшли з
роботи помогли йому добратися додому.
Тим, хто пішли до колгоспу давали їжу і житло, а хто не хотів, то все відбирали.
Мама ходила в Остропіль міняти одежу на крупу.
А брат Володя постійно питав: «Мамо, а коли
вже суп густий буде?».
2022 рік і нас знову прагнуть знищити, зламати життя і загубити долі.
Ми продовжуємо боротись.
Слава Україні!
Comments