top of page
  • Фото автораІрина Хвисючик

«Україну вважаю своєю другою батьківщиною», - військовий, білорус Вʼячеслав Радзюк

«Мені не страшно було на війні. Чим більше ти боїшся, тим більша вірогідність смерті. Головне вчасно оцінити ситуацію. Там є багато таких, які не здатні воювати. Починають панікувати і починається загальна деморалізація. Всі помремо рано чи пізно. А в мене вже є могилка (сміється). Мене похоронили у 2014 році. Пішов на завдання. Сєпари накрили мінами. Хлопці мене, 300-го (пораненого), несли на собі в казарму. Відлежався кілька днів, приходжу в штаб, а вони кажуть: а ми тебе вчора похоронили», - ділиться спогадами В’ячеслав Радзюк.


У білоруса В’ячеслава Радзюка історія з Україною розпочалась у 2014 році. Тоді приїхав до друзів у Київ відпочивати, а потрапив на Майдан. Після Революції Гідності зрозумів, що мусить допомогти українцям захищати свою свободу. Разом з афганською сотнею пішов воювати в батальйон «Айдар». Потрапив у «Золоту роту». За понад 8 років воював на різних напрямках. Влітку 2022, у Донецькій області, поблизу Бахмута, отримав поранення. Боєць каже, що у той день обстрілювали без перестанку. Тоді В’ячеслав і 15 його побратимів отримали контузії. Лікувався у госпіталі в Луцьку. Поділився своїми емоціями та відчуттями про війну.


«Війна у 2014 році і теперішня дуже відрізняються. У 2014 було простіше: ми бачили противника і знали, що від нього очікувати. А сьогодні ми не знаємо чи танком по тобі будуть стріляти, чи артилерією, чи мінометом. Ми, піхота, були як гарматне м’ясо. Зброї не вистачало. Мотивація була, а зброї – не було. Україну вважаю своєю другою батьківщиною. Мій дідусь похоронений у Рівненській області. Тут у мене вже свій дім, дружина – українка і діти. Громадянство України отримав у 2017 році. Тому, мені є за що воювати. Ми готові «зубами рвати цих орків». Війну ми виграємо – лиш би зброя була хороша. Після госпіталя я відразу на передову. У мене совість не дозволить залишитися тут. А куди нам відступати? У нас за спинами діти наші, жінки.


Я не бачу змісту у цій війні. Росіяни почали воювати з надуманими причинами. Тобто, без причини. Наприклад, мова. Я розмовляю трьома мовами: українською, білоруською і російською. Не вважаю себе «отбросом» суспільства. Але, в Україні має бути одна єдина державна мова – українська. В Білорусі білоруська мова зникла. Її знищили. Так як і державу. Я не один такий білорус захищаю українську землю. З березня 2022 захищає Україну білоруський полк імені Кастуся Калиновськогою. І ми разом дамо відсіч будь-якій армії. Поїхати в Мінськ не можу, навіть в лікарню і на похорон до мами не міг. Я в Білорусі – у розшуку. Мені «світить» пожиттєве ув’язнення або розстріл», - ділиться В’ячеслав.

Війна не відпускає й у госпіталі. Сниться постійно. Без війни скучно. Мені цікаво воювати. Я – снайпер. У мене така специфіка: спокійно вийшов, побачив ціль, знищив її і пішов назад. Їх (росіян) треба давити, давити і ще раз давити. Це такий прищ, грубо кажучи, на нашій дупі і якщо його не оперувати, не відрізати, то він буде постійно рости. Якби нас не стримували перемир’ями у 2014 році, ми вже б давно звільнили б і «зачистили» Луганську область.


Мені кажуть мої побратими, що я народився у сорочці. Одного разу нас обстрілювали касетними бомбами. Поцілили в окоп. Один осколок пройшов у мене за вухом, розпоров повністю бронежилет, потрапив в аптечку і відскочив від медичних ножиць. Якби я цього не пережив би особисто, то просто плакав би і не повірив. Фосфорними теж нас «крили». Руки попалив. Іншого разу по мені «працював» танк, а я лежав на даху залізобетонної конструкції. Він не міг у мене поцілити, тому стріляв по опорах. Мене то, підкидало, то опускало. Ще досі ребра болять, але так і не збив мене. Воюємо за посадки чи «зеленки», як ми кажемо. Кожна посадка – це життя. Треба утримувати її до останнього.


На війні найголовніше увага, завжди бути напоготові і вчасно оцінити ситуацію. Не можна піддаватись емоціям. Чим більше емоцій, тим більше шансів, що ти загинеш. За Україну не страшно загинути. Вона має жити і процвітати, а поки ми є, Україна буде жити».  


Після лікування у Луцьку В`ячеслав воював біля Бахмута, Там знову був поранений. Тепер у спину. Лікувався вже у Києві. Ще досі відновлюється. У липні цього року в нього народився син. Через труднощі з оформленням певних документів, лікуванням опинився у фінансовій скруті. Волонтери фонду «Добра справа» відправили «Новою поштою» памперси і пеленки.    для синочка В`ячеслава Радзюка у Київ. Хай росте здоровий у мирній Україні. 


 

58 переглядів0 коментарів
bottom of page